Вчепися в мене міцніше, щоб ніхто нас не скривдив, коли ми будемо йти цим темним коридором. Страх, кажеш, основна причина людської смерті? Так чому ж я ще не померла від своєї прив’язаності до тебе? Чому не померла ти? Адже ми обоє знаємо, як я боюсь за тебе - віддам життя своє!. А думки про твою можливу відсутність доводять мене до жахливих марень і безсоння.. Ти ж знаєш!? І якщо все так, як ти кажеш, то чому ж тоді ми з тобою ще живі і безупинно крокуємо цим сліпим коридором далі? Що на нас чекає у кінці?.. Я починаю подумки відходити до химерних картин, і розумію, що ми продовжуємо рухатись у напрямку темряви.. Мене охоплює дивний жах. І чомусь я всього цього не кажу тобі в голос. Я просто веду тебе далі… Тримайся. Я з тобою.
«Твої руки теплі.» - кажу я. Це напевно адреналін. Вони завжди були у тебе холодні. «Дивно..» - додаю, але ти мовчиш. Мовчиш. Звісно, мовчиш, бо знаєш, що в таку моторошну пастку ми з тобою ще ні разу не потрапляли. Що для нас двох ще ніколи не було так багато темряви: її можна було ковтати, її можна було слухати, нюхати, і навіть їсти. Але нам не до цього зараз. Наша ціль врятувати книги, що знаходяться у кінці того коридору. Проте, я поки що не думаю про них – я їх ще не бачу. Я тримаю тебе за руку, і тому у такий, здавалося б, тривожний і напружений час, я думаю тільки про тебе. В голові вимальовується асоціативний ряд спогадів..
Це було так давно. Ми сиділи з тобою у погребі квартири твого дідуся. Я тоді вже була у тебе закохана. Мені, малій, бракувало слів, щоб пояснити, що відбувається зі мною, коли споглядаю на ту, яка сидить поруч, напроти мене, і дивиться на свічку… Полум’я тремтіло від твоїх легких подихів, але серце моє тремтіло більше. Здавалося ти, навіть, чуєш його – кожен його поштовх, і тому так красиво посміхаєшся… Я тоді згорала разом з тією нещасною свічечкою. Я мріяла про те, щоб ти взяла мене за руку.. Я не хотіла ні поцілунків, ні чогось більшого.. Я просто хотіла твоїх рук. Мені, чотирнадцятирічній дитині, хотілось тоді тільки твоїх рук. Думаю, якщо б зараз можна було перетворити мене на ту дев’ятикласницю, якою я була два роки тому, і помістити її сюди, то напевно, та маленька дівчинка наплювала б на цей мертвий і глухий коридор, на те, що він такий довгий і небезпечний.. Вона б тримала тебе за руку, і танула б від твого непередбаченого тепла. Так, але..
Я хвилююсь. Піт виступає на наших долонях, але стерильні рукавички не пропускають його. Стерильні рукавички зараз, як вікно, через яке я не можу тебе поцілувати. Вони зав’язують умовну інтригу між нами: вони не подають нам ніяких підстав для того, щоб відпустити один одного, але й зблизитись цілком не дають.. Стерильні рукавички стали символічним тавром сьогоднішнього дня і беззаперечним підтвердженням того, що тут, у цьому темному коридорі, ми впинились для виправдання спільної ідеї. І якщо наші страхи знайдуть нас, то стерильні рукавички стануть єдиним доказом того, що ми з тобою, мила, не чужі люди.