я тільки їм і сплю.
І десь ніби кохаю...
я десь, ні дівчина,
ні мама, ні жона.

0

Сімнадцять літ, як аміаком в очі.
Добридень, панове!
Пробую щось побачити, зосереджуюсь...
Та марно - лиш зводжу брови.
Так шкода, що плюючи вам у слід
я вас не бачу:
хто сміється голосно так,
а хто просто так плаче.
Як би бачила, то, напевне б, давно вже
ті оченятка б поїла...
А може просто приклеїла б до свого тіла.
А може приштампувала б їх так,
як у Циклопа.
Марно. Всі ваші очі - садистська турбота...

Мені потрібні мої,
щоб хоч краєчком бачить,
як із сімнадцяти років сліпих
перелізаю у вісімнадцять.

Він цілує тебе. Він заохочує твої примхи, щоб потім ти заохочувала його. Так буде лише з початку. Лише. З самого початку. Буде тільки так.
Ти не знаєш що таке рутина і життя. Ти звикла жити у своєму світі. Ти приваблюєш ним інших. І ми йдемо. Ідемо, і невдовзі зникаєм, бо твій світ не справжній - лабіринт прострацій, не більше. Лабіринт, як форма любові..
Хочу, щоб ти померла. Не для себе. І не для інших. Що ти? Живи! Живи, а я дивитимусь, як будеш вимолювати у Господа своєї кончини.
Хочу, щоб ти померла. У серці моїм. Щоб засмерділась у ньому, і щоб поховало воно тебе, не більше.
Пустка.. Ні початку, ні кінця, а лише пустка. І жменька ненависті. До тебе, люба. До тебе.
Так, я хотіла бачити тебе щасливою. Так. І я бачу. Дякую. Але тепер крім огиди і болі у шлунку ти більше нічого в мене не викликаєш - більше ніяких почуттів.. І за це тобі, люба, я вдячна ще більше.

Не бачитимеш мене. І я тебе не бачитиму.
Все, що зараз - гірше ніж лід, ніж лава пекельна, ніж задушлива спека крематорію і те, що було.. Ти випаровуєшся з моїх органів.. Кип'ятком. Висмоктуєш поцілунки. Вижимаєш дотики рук. Виколюєш погляди. І серце.. Моє малесеньке серце забираєш з собою. Як труну. Як весільний подарунок омертвілого кохання. Згинь!.. Облиш! Хоч кров мою не чіпай, і душу залиш у спокої.. "Добре" - чується мені. "Добре" - ніби слово Всевишнього. І я падаю без свідомості у життя. Тепер вже справжнє і без прострацій. Падаю, щоб підвестись на ноги. Щоб не втрачати віру. Щоб відмолювати гріхи. І слухати..
Слухати... Як вона співає. Співає свій акафіст. Про нас. Двох. Нещасних. Які потонули у своїх почуттях. Які ніколи не воскреснусть. Які стали самогубцями.

Один для одного.

Виїдаєш сік моїх нутрощів. Стікаєш по стінках мого серця кислим молоком… Мені так бридко і огидно. Перестань! Зупинись…

А ти мене колись годувала. Я по-дитячому цілувала твої груди. Я жила ними. З часом я навчилась плакати, і відволікати твою увагу. Так, відволікати. Відволікати тому, що я дуже ревнувала тебе. До всіх без винятку, навіть до тата. Я робила перші кроки на твоїх очах. Я вимовляти навчилась перші звуки на твоїх очах. І любила витирати пальчиками слізоньки на твоїх очах…

Переплітаєшся довжелезними гілками терену по стінках мого серця. В’їдаєшся своїми гострими конечностями у свіжі жили і м’язи. А потім - стікаєш кислим молоком.. Змащуєш мої рани. Виїдаєш мене цілком і всю. Не даєш мені забути скорчене дитинство.

Скорчене. Дитинство. Сидить і помирає. У кутку кімнати між стінками мого серця.

Юність. Поминальна. Тримає в руках моє мертве немовля у кутку і виє.. Виє і захлинається від молока, що ти його так безперервно вливаєш у кімнатку живої тканини мого тіла. Так символічно названу ядром любові – серцем.

Дочка закохана у матір. Шлюб непорочності. Злука, якої ніхто не очікував. Кохання інкогніто – кохання навіки. Любов від якої цвіте терен і ллється молоко. Любов від якої тріщать стінки мого серця. Любов: Лиха, Юдольна, Біснувата, Отьмарена, Віспована.. Як смерть.

Дякую, мамо.

Вчепися в мене міцніше, щоб ніхто нас не скривдив, коли ми будемо йти цим темним коридором. Страх, кажеш, основна причина людської смерті? Так чому ж я ще не померла від своєї прив’язаності до тебе? Чому не померла ти? Адже ми обоє знаємо, як я боюсь за тебе - віддам життя своє!. А думки про твою можливу відсутність доводять мене до жахливих марень і безсоння.. Ти ж знаєш!? І якщо все так, як ти кажеш, то чому ж тоді ми з тобою ще живі і безупинно крокуємо цим сліпим коридором далі? Що на нас чекає у кінці?.. Я починаю подумки відходити до химерних картин, і розумію, що ми продовжуємо рухатись у напрямку темряви.. Мене охоплює дивний жах. І чомусь я всього цього не кажу тобі в голос. Я просто веду тебе далі… Тримайся. Я з тобою.
«Твої руки теплі.» - кажу я. Це напевно адреналін. Вони завжди були у тебе холодні. «Дивно..» - додаю, але ти мовчиш. Мовчиш. Звісно, мовчиш, бо знаєш, що в таку моторошну пастку ми з тобою ще ні разу не потрапляли. Що для нас двох ще ніколи не було так багато темряви: її можна було ковтати, її можна було слухати, нюхати, і навіть їсти. Але нам не до цього зараз. Наша ціль врятувати книги, що знаходяться у кінці того коридору. Проте, я поки що не думаю про них – я їх ще не бачу. Я тримаю тебе за руку, і тому у такий, здавалося б, тривожний і напружений час, я думаю тільки про тебе. В голові вимальовується асоціативний ряд спогадів..
Це було так давно. Ми сиділи з тобою у погребі квартири твого дідуся. Я тоді вже була у тебе закохана. Мені, малій, бракувало слів, щоб пояснити, що відбувається зі мною, коли споглядаю на ту, яка сидить поруч, напроти мене, і дивиться на свічку… Полум’я тремтіло від твоїх легких подихів, але серце моє тремтіло більше. Здавалося ти, навіть, чуєш його – кожен його поштовх, і тому так красиво посміхаєшся… Я тоді згорала разом з тією нещасною свічечкою. Я мріяла про те, щоб ти взяла мене за руку.. Я не хотіла ні поцілунків, ні чогось більшого.. Я просто хотіла твоїх рук. Мені, чотирнадцятирічній дитині, хотілось тоді тільки твоїх рук. Думаю, якщо б зараз можна було перетворити мене на ту дев’ятикласницю, якою я була два роки тому, і помістити її сюди, то напевно, та маленька дівчинка наплювала б на цей мертвий і глухий коридор, на те, що він такий довгий і небезпечний.. Вона б тримала тебе за руку, і танула б від твого непередбаченого тепла. Так, але..
Я хвилююсь. Піт виступає на наших долонях, але стерильні рукавички не пропускають його. Стерильні рукавички зараз, як вікно, через яке я не можу тебе поцілувати. Вони зав’язують умовну інтригу між нами: вони не подають нам ніяких підстав для того, щоб відпустити один одного, але й зблизитись цілком не дають.. Стерильні рукавички стали символічним тавром сьогоднішнього дня і беззаперечним підтвердженням того, що тут, у цьому темному коридорі, ми впинились для виправдання спільної ідеї. І якщо наші страхи знайдуть нас, то стерильні рукавички стануть єдиним доказом того, що ми з тобою, мила, не чужі люди.

Шарліз, ти така нестримна.
Шарліз, дерзка твоя натура.
Шарліз, твоя малесенька Крістіна -
вінок твого весільного велюру.
Велюру вбивства і розпусти.

Ти гарно граєш життя Ейлін,
і уособлюєш кохання
тягнеш на собі важкий вельон
злочинності. І "зле вінчання"
з тендітною Крістіною..

Твоя рушниця геть прилипла
до твоїх пальчиків жіночих.
Ти страшно влипала! Страшно звикла
до тіл смердючих, які хочуть
твоєї плоті скуштувати.

Ти їх вбиваєш, бо ти мусиш
тягнути вельон першовбивства..
Ти їх вбиваєш, бо не любиш,
ні їхню стать, ні їх насильство.

Ти їх вбиваєш, бо для тебе
мале дівчисько - чисте небо
лиш ледь заляпане у крові.
Твоєї вірної любові..
Твоєї Сельви..

0

Ви бачили, як догарає свічка
Своїм провидячим зітхаючим огнем?
Як ллється віск - гаряча жовта стрічка
спіраллю тягнеться духмяним і святим кільцем..

І як тремтить вона в руці дитячій!
Як зігріває тих, хто молиться за благодать,
як обпікає твої довгі пальці,
які також тремтять, тремтять, тремтять..

Тримай цю свічку, бережи від вітру!
І від чужих людських немитих рук..
Вона сіятиме сильніш земного світла,
і завше ісцілятиме тебе від мук.

Ти як завіса в театрі -
я хвилююсь перед відкриттям.
І десятків так за три,
Поцілю тебе і продам.
Як Іуда.

І з тобою мій час тане,
Як годинники у Далі.
Розривають у снах моїх ями
Надреальні на пів золоті
Твої руки.

Ця сучасна література –
Варіація сказаних слів
І моя поетична натура
не складе сенсаційних віршів.
Для майбутнього.

Просто пишу, бо завтра – сімнадцятий
твій народження день прийде.
Просто пишу, бо завтра втратиться
Уся суть, що набута уже
Задля тебе.