Він цілує тебе. Він заохочує твої примхи, щоб потім ти заохочувала його. Так буде лише з початку. Лише. З самого початку. Буде тільки так.
Ти не знаєш що таке рутина і життя. Ти звикла жити у своєму світі. Ти приваблюєш ним інших. І ми йдемо. Ідемо, і невдовзі зникаєм, бо твій світ не справжній - лабіринт прострацій, не більше. Лабіринт, як форма любові..
Хочу, щоб ти померла. Не для себе. І не для інших. Що ти? Живи! Живи, а я дивитимусь, як будеш вимолювати у Господа своєї кончини.
Хочу, щоб ти померла. У серці моїм. Щоб засмерділась у ньому, і щоб поховало воно тебе, не більше.
Пустка.. Ні початку, ні кінця, а лише пустка. І жменька ненависті. До тебе, люба. До тебе.
Так, я хотіла бачити тебе щасливою. Так. І я бачу. Дякую. Але тепер крім огиди і болі у шлунку ти більше нічого в мене не викликаєш - більше ніяких почуттів.. І за це тобі, люба, я вдячна ще більше.
Не бачитимеш мене. І я тебе не бачитиму.
Все, що зараз - гірше ніж лід, ніж лава пекельна, ніж задушлива спека крематорію і те, що було.. Ти випаровуєшся з моїх органів.. Кип'ятком. Висмоктуєш поцілунки. Вижимаєш дотики рук. Виколюєш погляди. І серце.. Моє малесеньке серце забираєш з собою. Як труну. Як весільний подарунок омертвілого кохання. Згинь!.. Облиш! Хоч кров мою не чіпай, і душу залиш у спокої.. "Добре" - чується мені. "Добре" - ніби слово Всевишнього. І я падаю без свідомості у життя. Тепер вже справжнє і без прострацій. Падаю, щоб підвестись на ноги. Щоб не втрачати віру. Щоб відмолювати гріхи. І слухати..
Слухати... Як вона співає. Співає свій акафіст. Про нас. Двох. Нещасних. Які потонули у своїх почуттях. Які ніколи не воскреснусть. Які стали самогубцями.
Один для одного.