Виїдаєш сік моїх нутрощів. Стікаєш по стінках мого серця кислим молоком… Мені так бридко і огидно. Перестань! Зупинись…
А ти мене колись годувала. Я по-дитячому цілувала твої груди. Я жила ними. З часом я навчилась плакати, і відволікати твою увагу. Так, відволікати. Відволікати тому, що я дуже ревнувала тебе. До всіх без винятку, навіть до тата. Я робила перші кроки на твоїх очах. Я вимовляти навчилась перші звуки на твоїх очах. І любила витирати пальчиками слізоньки на твоїх очах…
Переплітаєшся довжелезними гілками терену по стінках мого серця. В’їдаєшся своїми гострими конечностями у свіжі жили і м’язи. А потім - стікаєш кислим молоком.. Змащуєш мої рани. Виїдаєш мене цілком і всю. Не даєш мені забути скорчене дитинство.
Скорчене. Дитинство. Сидить і помирає. У кутку кімнати між стінками мого серця.
Юність. Поминальна. Тримає в руках моє мертве немовля у кутку і виє.. Виє і захлинається від молока, що ти його так безперервно вливаєш у кімнатку живої тканини мого тіла. Так символічно названу ядром любові – серцем.
Дочка закохана у матір. Шлюб непорочності. Злука, якої ніхто не очікував. Кохання інкогніто – кохання навіки. Любов від якої цвіте терен і ллється молоко. Любов від якої тріщать стінки мого серця. Любов: Лиха, Юдольна, Біснувата, Отьмарена, Віспована.. Як смерть.
Дякую, мамо.