Я вже й забула, як воно - гріти твої холодні долоні терпким дотиком рук... Дивитись на тебе - і відчувати страх... Чути твій голос, і мовчати невтримно. Ніби так і треба. Ніби так і було. Завжди.
Ти закуталась у шовкову ковдру. Навмисне. Щоб я не бачила твоїх маленьких грудей. Твого стрункого вигнутого тіла - подоба кішки - навіть погляд..
Еротика тут ні до чого!.. Як спосіб гри з почуттями. Адже, скажи мені, люба, для кого мені тратити усі ці дорогі парфуми, як не для тебе? Для чого відрікатись від світогляду більшості і вдаватись до цього великого гріха? Для чого писати усе це? Невже для того, щоб просто зайняти тебе чимось? Щоб поласувати тебе таким солодким шматочком мого серця?.
О, ні, дорогенька! Я обожнюю тебе.. Я молюсь на тебе кожен день свій.. І нехай це вже за надто відверто, але: я тебе вб'ю колись!. І ти заплачеш ще печальніше і одчайдушніше, ніж тоді - коли вперше промокли під дощем. Дощем першого побачення, грудневого морозу, і вічної пресвятої "подружньої" злуки..